Мої грузинські подорожі (частина 5). Ґерґеті, або Мандрівка за Імлисті гори

Більше двох років у нашій коробочці лежала відкритка з казковим виглядом:  засніжений хребет Кавказу, туман і стежка, що веде до монастиря на вершині гори. Привезла цю листівку ще з першої поїздки до Грузії, коли майже нічого не знала про країну Сакартвело. Але назву монастиря із картинки - Ґерґетіс Цмінда Самеба – вивчила напам’ять, мріючи колись побачити його на власні очі.

І от я їду в маршрутці зі своєю грузинською подружкою Ніно до селища Степанцмінда, більше відомого за старою назвою – Казбеґі. Три години їзди на північ від Тбілісі, 165 км Воєнно-Грузинською дорогою, залишаємо позаду теплу зелену столицю, по дорозі радіємо від нашого першого снігу, минаємо Гудаурі, обганяємо колони із фурами, що прямують до кордону із Росією, гриземо печенюшки та вивертаємо шиї, намагаючись вловити неймовірний вигляд довкола. 

Прибувши до селища Степанцмінда, відразу знайшли гестхаус, збили ціну з 20 до 15 ларі за ніч, закинули речі і вирушили до омріяного місця. Троїцька церква в Ґерґеті (Ґерґетіс Цмінда Самеба) –  така маленька на вершині гори, 2170 метрів над рівнем моря. Її добре видно із селища, але йти довелося цілих 2 години. Та навіть не думайте піддаватися місцевим таксистам, сміливо підіймайтеся пішки. Тільки так можна відчути всю силу і красу цього місця. 

Патріарх Ілля ІІ якось сказав, що на Ґерґеті людина знаходиться найближче до Бога. І тому, підіймаючись сюди, варто готуватися до зустрічі, заспокоювати думки. Справді, під час сходження все те непотрібне, що забивало наші черепні коробки, кудись зникло. Легені знову почали дихати, тіло рухатися, свідомість світлішати.

А ще я раптом відчула себе маленьким Хоббітом. Здавалося,  хтось вирізав мене із реальності та вставив у картинку 3D чи помістив усередину IMAXу. Суворі гори довкола, контрастне поєднання чорних скель та білого снігу. Я підіймалася на свій власний Еребор, щоб знайти омріяний скарб із коробочки з листівками. По дорозі нас чекали різні пригоди: і чорні собаки, яких ми спочатку прийняли за вовків, і блукання лісом, де сніг по коліна… 

І відчуття, коли ти йдеш, йдеш, йдеш, кінця-краю тій дорозі не видно, і раптом на повороті Ніно випадково помічає маленьку жовто-блакитну  стрічку, зав’язану  на гілці дерева… І це – найсильніша мотивація. А поки ти ще радієш і продовжуєш підійматися вгору, цілковито несподівано виринає він! Монастир Ґерґеті!  Відчуття, ніби виграв золоту медаль на Олімпійських іграх, чи переплив протоку Ла-Манш, чи щонайменше переміг щось у собі.

Але перш ні дійти до церкви, яка вже от-от, нам ще потрібно було перемогти дракона Смоґа – скажений вітер на вершині. Він виривав із рук телефон, морозив носи, не пускав вперед, затуляючи стіною. Пальці мерзли за дві секунди,  iPhone глючив, і нереально було зробити нормальні знімки. Хоча, навіть якщо і фотографувати там цілий день, неможливо передати те, що відчуваєш, перебуваючи на горі. З одного боку сонячна вершина Казбеку, по-грузинськи Мкінверцвері (що перекладається як «гора з льодяною вершиною»), з іншого – дивовижний монастир Ґерґеті. 

Як тільки досягли стін Цмінди Самеби, вітер трохи заспокоївся. А всередині церкви –благодатне тепло, спокій та тиша. І запалена грубка. Підсунувши маленькі стільчики, ми сиділи біля багаття, відігрівали пальці, коліна аж пекли, а довкола – старі ікони, свічки, монахи. Трохи страшно було знову виходити на вулицю, де шквальний вітер та миттєвий холод. Пощастило, що на зворотньому шляху нас підібрали добрі люди та за 30 хвилин, під музичку популярного грузинського бенду «33а», нас було успішно доставлено до Степанцмінди.

Холодні та голодні, ми завалилися в бар, де я злопала цілу миску червоного борщу (вперше за 2 місяці перебування у Грузії!), ну і шматочок хачапурі по-імеретинськи, істинно божественного. І вже у 8 вечора ми сопіли в теплій-претеплій кімнаті.

Вранці прокинутися, виглянути у вікно – і побачити ці неймовірні Кавказькі гори! Суворі, натхненні, дивні, гіпнотичні. А потім снідати у шикарному готелі. Ось це я розумію - ідеальний понеділок.

За 30,98 ларі (близько 300 грн.) в готелі Rooms можна замовити сніданок-фуршет. Все не просто смачно, а стильно, в кращих європейських традиціях. І поки ти вибираєш із запропонованого різноманіття смакоту, накладаєш, жуєш, переварюєш,  одночасно насолоджуєшся виглядом на Цмінду Самебу та гору Казбек.  

Після сніданку в нас ще було трохи часу, тому ми перемістилися до великої зали-бібліотеки, де на зручних диванах розглядали фотокниги, тицяли пальцем у глобус, шукали своє призначення у житті та не могли відірвати погляду від казкового краєвиду. Якщо десь і є рай на Землі, то ми там побували. 

Мало хто з місцевих наважується взимку підійматися до монастиря пішки. Декому навіть до Степанцмінди не вдається доїхати, тому що лавини часто перекривають Воєнну-Грузинську дорогу. А нам вистачило достатньо божевілля і самовпевненості (чи просто віри), щоб таки здійснити цю маленьку мандрівку і зробити її незабутньою. Пізніше я дізналася одну місцеву легенду: гора Казбек відкриває свою вершину тільки людям добрим, із чистими намірами. Тож всім, хто захоче перевірити свою карму, Ґерґеті Цмінда Самеба обов’язкова для відвідування. А, і фанатам Хоббіта безумовно, there and back again.