Так мене зустріла на порозі свого дому бабуся з Коломиї, до котрої я прийшла ночувати після походу Ґорґанами. Вперше за декілька днів я поглянула на себе в дзеркало: припечене обличчя, волосся у всі сторони, перев’язане червоною банданою, ноги-руки-чоло суцільно вкриті дрібними укусами комашні, а права сторона попереку - у всіх віддінках синього. Яскраво-рожеві носки і бірюзові крокси явно пасували до образу. Я миттєво лупанула миску вже підігрітого борщу. Потім довго вимивала в душі гірські породи та запах ватри із волосся. М’яка подушка, свіже покривало і приглушені звуки телевізора в сусідній кімнаті непомітно заколихували. Мені снився жовтий колір: позначки маршруту, розсипи каміння, плями саламандри і футболка гуцула на лісовозі.
Я довго вагалася, чи варто йти в турпохід Ґорґанами. Травма коліна, зароблена у березні на Драгобраті, все ще давала про себе знати. Але в останній момент псіханула і вирішила йти. Не на всі шість днів, як планувалося групою, а всього на три. Інокентію (справжнє ім’я приховано з мотивів безпеки) необхідно було встигнути на франківський потяг до Києва, тому я вирішила скласти йому компанію на зворотньому шляху.
02.06.2015 День 1
Перший день походу почався активно і рішуче. Cтартанули із села Стара Гута, яке традиційно називають «воротами в дикі Карпати». Напрям тримали на Ігровець, третю за висотою гору в масиві Ґорґани (1804 м.). Маршрут не з найлегших: йшли і лісом, і крізь жереп - гірську сосну, і по камінню. Сім разів нас поливав дощ, сім разів світило сонце. Один раз побило градом. І один раз яскрава веселка повисла над лугом. Карпатські краєвиди захоплювали. Але коли ти несеш рюкзак на 65 літрів, а каміння тягнеться вгору нескінченним каскадом, то з часом вже нічого не помічаєш, крім пожовклих пазлів-каменюк. Не стільки ноги, як мозок втомлюється від розсипаних головоломок. Подумки прокладаєш маршрут так, щоб тільки втримати рівновагу. Поки знайшли місце для стоянки біля джерела, величезний червоний диск сонця сонця повільно ховався за горами.
03.06.2015 День 2
На другий день нам із погодою повезло. Ми всі гарно виспалися та смачно поснідали. Похідна страва «Остатки сладки» готується елементарно: кукурудзяні та вівсяні пластівці, очищене насіння соняшника, родзинки, яблука-сушениці необхідно залити згущеними молоком та кропом. Такий сніданок забезпечує енергією аж до обіду.
За день підкорили дві вершини - Велику (1836) та Малу Сивулі (1818). Це найвищі точки Ґорґанського масиву. Саме там, на горі, скинувши рюкзак, я нарешті зрозуміла, навіщо все це. Сині-сині гори - точнісінько як на картинах нашого діда Івана. Високі смерічки, як з народних пісень. Розсипи каменюк - наче з казок про гірських велетів. А на хребті зустрічаються сліди Першої Світової Війни - військові укріплення австрійської армії. І в сніжки у червні теж встигли подуріти.
Табір розбили вже внизу поблизу річки Бистриця Солотвинська. Приставучі мушки нас повільно доїдали, напівдикі коні тривожили повітря своїми голосними дзвіночками, історії про чорного гуцула та сусіда з пилорами розбурхували кров. Ще й близькість до урвища Пекло зробили другу ніч в Карпатах незабутньою. Якби ж то я тільки знала, який день у мене попереду…
04.06.2015 День 3
Ранок третього похідного дня виявився доволі сонячним, а тому натхенним. Я прокинулася раніше, щоб із Надією (як випадково) збігати до Пекла. Вже давно хотіла побувати в цьому місці із дивною назвою. Нічо так, файно. Ну а далі Інокентій (ха-ха) та я зі всіма щиро попрощалися і вирушили жовтим маршрутом до Старої Гути. Без карти. Зате з компасом, яким ніхто з нас не вмів користуватися. «Просто йдіть стежкою вздовж річки. За 4,5 години маєте вже бути в селі», - кинув нам на прощання Сашко (ім’я залишаю, тобі вже нічого втрачати).
Щойно покинули табір, почав накрапати дощ. Небо затягнуло суцільними хмарами. Через 2 години в мене вже ноги почали похлюпувати в кросівках. Річку переходити по слизьких колодах ставало все складніше. Мокрий рюкзак відтягував плечі. Час від часу вигулькували жовті мітки на стовбурах. Ми впевнено йшли плаєм, бо ж треба ще встигнути на маршрутку до Франика. Але в якийсь момент, коли дощ періщив уже з усієї сили, ми перейшли річку і зрозуміли, куди йти далі - геть незрозуміло (соррі за тавтологію). Спочатку подряпалися догори, але там суцільна стіна лісу. Спустилися назад, залізли в такі болотяні хащі, що не було сенсу продовжувати. В іншу сторону - теж жодного натяку на стежку. Врешті-решт знайшли щось схоже на старе русло, вирішили йти ним. Хвилин за п’ятнадцять побачили жовтий маркер - нарешті! Впевнено та з новими силами почали слідувати знакам. Дощ уже якось втихомирився, ми не зменшували темпу, але раптом я побачила знайому картину: так, ніби вже тут проходили. Наступне місце - відчуття те саме. Подумалось: якщо за цим лісом почнеться галявина з листям… Вийшли з лісу, почалося листя. І місце для ватри з величезними колодами, таке точно не переплутаєш. Шляк би його трафив! Та ж ми йдемо знову тією ж дорогою, тільки у зворотньому напрямку!
Дощ перестав падати. На Карпати спускався туман. Ми тупо загубилися. Знаєте, є такі гарні картинки з різними фразочками типу «Get lost in nature and you will find yourself», «Find a beautiful place and get lost»… Так от, нічого прикольного в цьому нема. Ти стоїш серед лісу, навіть не маючи найменшої уяви, в котру сторону вихід. І скільки до нього. І чи є він взагалі. Відстані, які в масштабах містах навіть не помічаєш, в горах збільшуються в енну кількість разів. Слизьке каміння, смердюче болото, безкінечні підйоми та спуски, річка вбрід, крижані ноги, червоне обличчя. Ідеально ще в цей момент впасти так, щоб потім боятися встати. Бо коліно болить, аж обпікає. Еластичний бінт вже чорний від бруду, я його сильніше затягую і підіймаюся. Десь же повинна бути та стежка?
У момент тихого відчаю згадали залізне правило: йти вздовж русла річки. Хоч кудись, але обов’язково прийдеш. Повернулися до місця з містком, і пішли берегом донизу. Через якихось півгодини на смереці яскравий жовтий маркер. Відкрилася широка грунтова дорога. Страшно розмокла від дощів, але ж дорога! За нашими підрахунками, до села вже не більше 1,5 години ходу. Все частіше стали траплятися сліди цивілізації: засмічені місця для кемпігу, пляшки з-під пива та колії від лісовозів.
І тоді, коли вже трохи напруга спала, ми вдруге заблукали. Знову ходили колами, переходили річки, даремно дряпалися корчами. Безглузді схеми від нацпарку із намальованими оленями тільки дратували. Втратили добру годину часу на блукання. Але від того радість від несподіваної появи рухомого об’єкту з людськими рисами була незабутньою! Людина!
Так гуцул Василь вивіз нас до села на камазі разом із краденим лісом (добрих 12 км). Перед цим ще домашнім сиром з кмином нагодував: «Їжте, пані, закушуйте огірочком!». А потім уже в машині, коли я все ще не могла повірити в наше щастя, жартував: «То ви зараз думаєте, шо ліпше би пішки йшли, ніж зо мнов їхати. Нє?» І викручував рулем лісовоза. А гігантську машину все гойдало на розбитій дорозі, перехиляло в бік урвища…
І якщо мене знову хтось запитає, чи воно варте ходити тими горами, я не буду нічого відповідати. Я просто куплю нормальну карту, новий дощовик і гумаки, та піду пакувати рюкзак. Ну, і компасом на всяк випадок навчуся користуватись. А раптом.
фото Інокентій Лісовий & iPhone photography by Ira
Комментариев нет:
Отправить комментарий