Тіні незабутого Параджанова

Він міг би бути нам якимось далеким родичем. Двоюродним братом троюродної тітки, наприклад. Тоді б я розповідала про його тбіліське дитинство, роботу на фабриці «Радянська іграшка», унікальний рецепт вірменської  долми та листи від Фелліні. Але Сергій Йосипович для нас лише геній, улюблений кінорежисер і художник, мудрий безумець та людина світу.

Тому ми можемо говорити тільки про безумновну любов до Параджанова, котра почалася порівняно недавно і вже наближається до безкінечності…

Десь на курсі другому Марта принесла додому кілька фільмів для перегляду, серед яких був і «Колір граната» (1968). Ця мозаїка сновидінь та образів, що ідеально складалася в кінопритчу про вірменського поета Саят-Нову, стала справжнім відкриттям.

Пізніше була виставка колажів Параджанова в Національному художньому музеї. Пам’ятаю, як сиділа на сходах в останній день виставки, тому що нам не вистачило кілька гривень на два квитки. Тому я згодилася пропустити Марту, бо їй, як художниці, мало бути цікавіше.

А цієї весни я дуже довго стояла біля невеличкого колажа в хаті Івана Миколайчука, що в селі Чортория Чернівецької області. Цей твір Параджанов подарував актору за роль в «Тінях». 

Будучи у Єревані, не поїхала до музею Параджанова через брак часу… і не хотілося, щоб ці відвідини трапилися поспіхом…

Зате кожного разу, проходячи по вулиці Шардені в Тбілісі, я завертала до «літаючого» Параджанова, щоб ще раз посміхнутися йому. Цей пам’ятник — Параджанов, що біжить, підстрибуючи, тбіліською вулицею— єдиний, котрий я люблю попри все несприйняття пам’ятників.

Минулого року в дитячому таборі я спеціально готувала заняття про українське поетичне кіно 60-х років, щоб показати дітям шматки кіно-шедеврів, у тому числі й «Тіні забутих предків». Тому що трохи страшно стає, коли серед українського кіно підлітки називають «Тіні незабутих предків» Левицького, часто забуваючи про фільм 1964 р.

А цього року, будучи у Верховині, ми не могли на зайти до садиби, де жив Сергій Йосипович під час зйомок карпатської історії кохання. Старі фотографії на стінах, пожовклі брошурки і гуцульські строї мало нагадували про реальну присутність тут кінорежисера. Але рипіння підлоги, по якій ходив геній, змушувало серце битися частіше.