Мої грузинські подорожі (частина 6): Into the Wild

Продовжую досліджувати країну Сакартвело. На запрошення подруги Маріам вирішила провести вихідні в Самегрело, регіоні Західної Грузії. Суботнім ранком займаю своє місце в потязі «Тбілісі – Поті». Це найстаріший відрізок залізничної дороги Грузії, відкриття якого відбулося ще 10 жовтня 1872 року. Саме цей день вважається «днем народження» грузинської залізниці. Мабуть, тому мені й хотілося проїхатися до Поті на потязі, а не автобусом. Тим більше, залізничні вагони у Грузії нові, комфортні, із сигналом Wi-Fi, щоправда, дуже слабеньким.

 О 13.30 прибула до Поті, портового міста на березі Чорного моря.  Кораблі, склади, контейнери. Місто відіграє важливу економічну роль у житті Грузії. Туристові, який шукає мегрельської екзотики, тут буде нудно. Мені не давали сумувати численні родичі подруги, фруктовий сад із фейхоа, мандаринами, хурмою, солодкою обліпихою. А ввечері –  дві смішні Маріам та хороший Шотіко, пиво «Khevsuruli», вивчення мегрельського сленгу, солоний запах моря, нічний маяк із невтомний сигнальним світлом…  

На неділю були просто таки грандіозні плани: озеро Паліастомі, Зугдіді та Мартвільський каньйон. Але з усього перерахованого часу вистачило тільки на озеро. Паліастомі входить до Колхідського національного парку і пов'язане із Чорним морем вузьким каналом. Місцеві рибалки снують озером на своїх моторних човнах, ловлять рибу. А у Шоти – свій дерев’яний човен із веслами. 

Ми були наче героями старого фільму: компанія молоді вирушає у відкриті води на пошуки пригод. Довкола ідеальні локації для зйомок: тиха, медитативна поверхня озера, білосніжні вершини гір вдалечині, чисте небо, раптовий дощ, сліди від крапель на воді. Напівзруйноване рибацьке пристанище. Дикі качки вилітають із очерету, чорні буйволи – kamechi – бродять у воді попід берегом. А загалом – вода, вода, вода. І відчуття спокою. Заради цього варто було вирватися із Тбілісі на вихідні.