Китайські степи Карацзюнь: юрти, коні, дастрахан

Прямуючи маршрутом древнього Великого шовкового шляху, наша група цілий день провела в місцевості з дивної назвою Карацзюнь. Спробуйте ввести в Google останнє слово. Результат: 10 посилань, з яких всього два подають мінімум інформації.

Карацзюнь — туристичний екологічний район в підніжжі Тянь-Шаню, що із казахської мови означає «темний безкінечний степ». І хоча зі мною там нічого надзвичайного не трапилося, про що можна було б довго розповідати, поїздка до степу стала однією з найкращих за два тижні перебування в Китаї. Вся справа в особливій атмосфері спокою, суровості природи та близькості до неба. Тут воно по-справжньому безкрайнє. Тільки білі хребти чіпляють хмари своїми шпилями. Не дивно, що назва Тянь-Шань перекладається як «небесні гори».

Карацзюнь мені нагадав гуцульські полонини. На висоті 1800-2000 метрів над рівнем моря казахи займаються розведенням овець та коней. Живуть вони у юртах, які доволі легко складаються та переносяться на нове місце. Все літо вівчарі проводять на полонинах—хараджон, а у вересні женуть отари донизу. Ми якраз потрапили на масове поверення худоби з пасовищ. Ці картини захоплюють: десь далеко-далеко серед безкраїх пагорбів верхом на коні казах жене отари… Чорний силует вершника на горизонті малює в уяві героя легенд, і тільки зблизька помічаєш поношені джинси та втомлене обличчя.

Ще одне яскраве враження: середньоазіатський традиційний обід — дастархан. Всіх учасників нашої делегації посадили в справжній юрті (з пластиковими вікнами!) за довгим столом, що стояв напівколом. Спочатку наливали чай — обов’язковий вступ до обіднього ритуалу. А далі почали заставляти стіл безкінечними стравами, від овочевих закусок, смертельно пекучих перців, самси, до лагмана та плову. Центральною стравою дастрахану стала, звичайно, баранина. Найбільш почесному гостю подають кой-бас — баранячу голову. Чесно, для мене дикувато бачити, як знімають м’ясо з голови, розробляють її, пригощають язиком… Але таки наважилася і спробувала місцевий делікатес: баранячі мізки. Тепер сподіваюся, що хоч трохи мені в голові додалося;)

На Карадзюні ми підіймалися на пагорби, з яких відкривається фантастичний вид на засніжений хребет Тянь-Шаню. Поєднання зелених степів, що вже починають набувати жовтувато-червоних кольорів, та білих вершин, захоплює дух. Шкода, що жоден знімок не може передати ту всю красу! Хоча це й на краще: тільки опинившись посеред степів Карадзюню, можна відчути той особливий стан невагомості та свободи. Тільки там дихаєш на повні легені, несвідомо починаєш кричати та бігти назустріч неосяжності.