Грозові хмари з Чорногори наближалися, ми натягнули сині дощовики, але
продовжували йти: назустріч грозі, в гості до гуцула Михайла. Десь на хуторі
П’ятихатки живе старий дідо, який грає на скрипці, – це все, що ми знали, але
вирішили знайти його, заодно показавши Карпати нашій подрузі з Берліна. У
місцевих хлопців спитали дорогу. Хоча яка дорога в горах? Десь із годину йшли
вгору плаєм попри занедбану канатну дорогу і після 9-ї опори повернули направо,
вниз.
Я відразу впізнала гуцула Михайла. Він громадив сіно, щоб не промокло під
дощем. Синя тельняшка, кепка-мілітарі, «вудіалленовські» окуляри. «Дай Боже здоров’я, пане Михайло! А ми до вас прийшли з гостинцями!».
Поки старий гуцул переносив сіно на копичку та накривав, ми обійшли невелике
ґаздівство: стара перекошена хата, чорна кобила у маленькій стодолі, цап і ще
кіт Грицько.
Пан Михайло нас радо привітав і запросив всередину до хати. Дві маленькі
кімнати, величезне ліжко із подушками, на пічці засмальцьовані каструлі,
пожовклі сімейні фотографії на стінах. А ще на шафі знайшли цілу колекцію
капелюхів: святкові недільні, гуцульські кресані із пір’ям, хутрові зимові
шапки.
«А ну, показуйте, що ви тут мені принесли!». Ще внизу, у ворохнянському міні-маркеті, ми купили пачку цигарок та пляшку «Франківської». Нам порадили взяти такий подарунковий набір, тоді гуцул більш радо зустріне. І дійсно, Михайло відразу повеселішав, дістав гранчак і ми вже всі мусили випити за його здоров’я (з однієї склянки!).
«А ну, показуйте, що ви тут мені принесли!». Ще внизу, у ворохнянському міні-маркеті, ми купили пачку цигарок та пляшку «Франківської». Нам порадили взяти такий подарунковий набір, тоді гуцул більш радо зустріне. І дійсно, Михайло відразу повеселішав, дістав гранчак і ми вже всі мусили випити за його здоров’я (з однієї склянки!).
Гуцул народився в цій хаті, якій вже близько 200 років. Тут він виріс і
живе все життя. Йому зараз 78, хоча виглядає старішим від постійної праці.
Чесно, не знали, як відреагує на знайомство із нашою подругою Марією, яка
приїхала із Німеччини. Але Михайло виявився дипломатом і розповів, що ходив до
школи за німецької окупації, де навчання велося українською мовою. «Шкода, що
німецьку не вчили. Бо то добре багато знати!». А як прийшли москалі, то ті вже
дали закурити… Серед фотографій на стіні я запримітила невеличкий портрет
Степана Бандери. Виявляється, старший брат служив у лавах УПА, і Михайло малим
хлопцем бігав до лісу, носив їжу і куриво воїнам. А потім брата вбили
КГБісти... Такі різні історії розповідав нам Михайло Миколайович.
А далі раптом дістав десь з-за ліжка скрипку, випив 50 грам і вдарив
смичком по струнах! «Ніхто мене ніде не вчив, самоучка. Мій дідо грав і я
навчився. Знаю тільки наші, гуцульські». Отак ми й перечекали карпатську зливу:
в перекошеній хаті під запальну гуцульську скрипку і шепеляві коломийки
Михайла. Марта ще зробила декілька фото, і пан Михайло гарно попросив прислати
йому фотокарточки поштою. На здивоване питання «чи доходять до вас листи?»
гуцул гордо відповів: «Аякже! Моя племінниця – начальник пошти у Ворохті». Йду
підписувати конверт :)
Іра, клас!!!
ОтветитьУдалитьМолодци ,дивчата!
ОтветитьУдалить