Top sights near Вижниця

Якщо до нас у Вижницю приїжджають гості, то найперше місце, яке хочеться показати, – це перевал Німчич. Щоб туди добратися, я беру свою робочу «дев’ятку», на якій ми виїжджаємо із міста, звертаючи в сторону села Виженка, назустріч Карпатам. 

Під скрипучий рок на касетнику ми женемо трасою, де щороку проходять міжнародні змагання із авторалі. Ями навіть не оминаємо, ми їх просто перескакуємо. По дорозі можна побачити історичні місця: стару каплицю 1848 року, побудовану на честь ліквідації кріпосного права на Буковині, та відому хасидську лазню-мікву, де купалися цадики-чудотворці. 

Коли закінчується асфальт, стає ще цікавіше – довкола тільки ліс, ліс і ліс. Але найбільш захоплюючим є останній підйом-серпантин, коли під колесами гравій, зліва – обрив дороги, справа – стіна із буків, а позаду – крики тих, хто підіймається сюди зі мною вперше :) Раптово світлішає і ми виїжджаємо на перевал Німчич. Саме звідси, з висоти 580 метрів над рівнем моря, відкривається справжній карпатський краєвид: димчасто-сині гори, срібний Черемош, гуцульські хатки. 

Сьогодні на перевалі Німчич розбудувався цілий туристичний комплекс із рестораном, готелем, підйомниками. Багато інформаційних стендів про культуру і побут буковинських гуцулів, історію місцевості. До речі, виявляється, що тут побували не тільки Леся Українка та Іван Франко, а навіть останній російський імператор Микола ІІ і герой Червоної армії та численних анекдотів Василь Чапаєв. 

А раніше на перевалі стояв тільки сірий пам’ятник невідомому солдату, який здавався в дитинстві великим-великим. Якщо вдавалося видряпатися солдату на коліно, ми відчували себе справжніми героями. А ще тут був відомий гуцульський ресторан, де подавали найсмачніший бануш із бринзою й грибами. Тепер він повністю занедбаний. Отак і стоять поруч: напіврозвалений ресторан та одинокий солдат із відірваними руками і дерев’яною гвинтівкою. 

Саме з перевалу Німчич розпочинаються популярні туристичні маршрути, які, до речі, розробляв наш дядько. Якщо звернути в сторону Розтік, то можна дійти до печери Довбуша. Тут переховувався славетний опришок і, може, навіть сховав свої скарби. 

Але ми підіймаємося ще вище в гори, стежкою, яка раніше була суцільним місивом із глини. Тепер її виклали бетонними плитами, так що навіть звичайний автомобіль може проїхати. Я спочатку зраділа - не доведеться хлюпатися в болоті. Та коли дійшли до місцини, з якої відкривався справді неймовірний краєвид на долину Черемошу, стало зовсім не радісно. Якась київська дама викупила собі цю ділянку, забудувала й обгородила височенними парканами. Тепер тут навіть фотку нормальну не зробиш.

Якщо підніматися далі, ми вийдемо на вершину хребта. І вже ним десь із півгодинки йдемо до унікального утворення – групи скель Протяте каміння. Розкидані серед букового лісу гігантські каменюки виглядають дійсно вражаюче. От собі гуляєш, співаєш щось під ніс, гриби шукаєш, а тут тобі бац! – камінь як хата. Головне, не пропустити найбільш відому скелю – Соколине око. Висотою 40 метрів, це вже справжня 12-поверхівка. На неї можна легко видряпатися верхньою стежкою і заглянути в «око» - отвір у камені відповідної форми. 

Кому мало скель, можна піти ще далі до Буковинських водоспадів, які є взагалі унікальним явищем для Українських Карпат. На відстані двох кілометрів – сім водоспадів різної висоти, аж до 19 метрів. 

А взагалі довкола Вижниці є ще багато місць, які варто відвідати. Так що to be contined…