Паломництво на батьківщину Енді Ворхола

Емі Вайнхауз, Джон Леннон, Барт Сімпсон... Наші пластмасові герої стоять поруч на одній полиці. А скраю сидить «маленький Енді Ворхол», обіпершись на долоню, в темних окулярах і з легкою посмішкою. Колись Марта привезла його з Берліну, а зараз знову обережно кладе у рюкзак.

Щоб відвезти майже за 1000 кілометрів від Києва, до  маленького містечка Меджилаборці в Словаччині, назва якого 99,9 %  із вас нічого не скаже. Але саме тут, за 17 км від села Мікова, де народилися батьки Андрія Ворголи, знаходиться другий в світі музей Енді Ворхола. Перший – музей Карнеґі в Пітсбурзі, США (місті, де народився сам Енді).

Потяг «Київ-Ужгород», фото на фоні жовто-синього вагона. Найсмачніший чорний чай із фірмових чашок «Укрзалізниці». Фактично так починаються всі найцікавіші поїздки-пригоди-історії.

Прибувши до Ужгорода, найпростішим варіантом було б сісти на автобус до Кошице. Але ми вирішили трохи покатати Енді Закарпаттям та перейти разом із ним кордон пішки. Тому із бабцями-торговками та хлопцями-прикордонниками заходимо в маршрутку, за 4 гривні їдемо до Малих Селменців – і ми на міжнародному пункті пропуску. Черг немає, тільки зі словацької сторони європейці, котрі ходять в Україну на закупи.

Так швидко кордон ми ще не переходили – весь процес зайняв хвилини три. Єдине, що довелося показувати паперові гроші: так, ми маємо, за що їхати далі. Ну от, ми в Європі. Ahoj, Slovakia!

Провтикуємо рейсовий автобус до найближчого міста Вельке Капушани, звідки без проблем можна добратися до Кощице. Сьогодні субота і автобуси ходять рідко. Тому єдиний вихід – автостоп (ну, ще як варіант – таксі, але то було б надто просто). Йдемо трасою, назустріч світить сонце, з обох боків поле, довкола – повітря з присмаком майбутніх пригод.

Машин майже немає. Нас троє із рюкзаками. Раптом з іншої сторони траси зупиняється поліцейський автомобіль. Першим підходить Юрчик. Він їм посміхається, вони йому – аж ніяк. Виявляється, тут стопити заборонено. Просять наші документи. Підходжу я із паспортами, показую словацькі мультивізи. Стараюся посміхатися. Марта ще не в курсі, що відбувається. А тому добігає із фотокамерою і маленьким Енді: «Вибачте, а ви не хочете сфотографуватися із Енді Ворхолом?». Старий “злий” і молодий “хороший” поліцейський стають однаково здивованими поліцейськими. Тихо сідають в свій автомобіль і тільки попереджають, щоб ми тут більше не стояли.

Кошице, вже улюблене словацьке містечко. Культурна столиця Європи 2013. Ми заселяємося в готель до друзів-українців нашої подруги Ніни. А там до них інші гості з Києва щойно приїхали. Виходить справжнє українське застілля із голубцями та лосем. Після ситного обіду якось не спішимо у центрі міста, добираємося туди під вечір. Потрапляємо на гарячий виступ ромів у Kulturpark’у, виставку відео-арту в Kunsthalle і… шоппінг! Енді щасливий :)

Наступного дня нам рано вставати, щоб з пересадками проїхати ще більше 100 кілометрів до Меджилабірців. Сидимо в холі, спокійно п’ємо наш нічний чай/пиво/колу. Коли раптом скрип сходів знизу, чиясь голова, шия, руки, торс… Аааа! Абсолютно голий, в дупу п’яний чувак піднімається на наш поверх, щоб сходити у ванну кімнату! Чех із Праги виявився дуже комунікабельним, постояв, прикрившись руками, познайомився з нами, запросив на пиво, сім разів розповів сумну історію, як його друзі відправили з клубу додому… А, хай із тим чехом. Нам завтра в музей Енді Ворхола!

Їздіть рихликами Словаччини! *Rýchlik – експрес. Тільки тут працюють найкращі кондуктори в світі! Серед них – Юрай, родом із Меджилаборців. Посмішка на півобличчя, українська з легким акцентом і ця фраза: «Хіба ревуть воли, як ясла повні? Головного героя звати Чіпка, моє прізвище таке саме».

Наступна зупинка – Меджилаборці, невеличке містечко на сході Словаччини із населенням в 6660 людей, більшість із яких українці. Йдучи центральною вулицею від вокзалу помічаємо на пагорбі уніатську церкву св. Василія, а просто навпроти – величезний музей із яскравими кольоровими стінами, The Andy Warhol Museum of Modern Art. Біля нього зупинка у вигляді банки томатного супу Campbell. Дістаємо маленького Енді: дивись!  Тут ще й дивакуватий пам’ятник тобі, у фонтані без води та з дірявою парасолею.

На жаль, в самому музеї фотографувати заборонено. А тут справді велика колекція робіт самого Короля та інших представників поп-арту, фотографії та особисті речі Енді (маленька вишиванка, в якій його хрестили, легендарні окуляри, листи)… Хто захоче це все побачити – нехай приїжджає. Бо наш маленький Енді тут взагалі втратив голову. В прямому значенні цього слова – я так захоплено роздивлялася роботи, що випадково упустила його на підлогу. Не переживайте, Марта пізніше все так заклеїла, що й не помітно. Тепер він знову стоїть в нашій кімнаті, але посміхається вже якось зовсім по-інакшому.